Кілька разів починав пост про поїздку Асі Казанцевої і ті питання, які вона викликала в українській спільноті популяризаторів науки. Дуже багато чого можна було б написати. Та я сконцентруюся на одній думці. Ось у нас дехто батхертить із приводу росіянки, яку піарять краще за наших. Хтось починає рахувати чужі гроші. Організатори витирають піт із чола (мабуть вони самі розкажуть, чого це їм коштувало. Або не розкажуть). Публіка ділиться враженнями.
А ось я вам скажу, що головного ви не помітили. Не помітили людини, яка у свою власну відпустку зірвалася у чужу країну не для того, щоб відпочити, а для того, щоб читати лекції. Шість лекцій у шести різних містах за тиждень. Знову ж, не буду розповідати, чого варта лектору хоча б одна лекція. Тут ви або знаєте по собі, або не розумієте. А ще вирішування на місці купи дрібничок, які завжди виникають навіть при найвдалішій організації.
Так от, щодо того, чого нам усім не вистачає, щоб нас ось так запрошували як зірку на якісь заходи. Нам не вистачає ось цієї готовності узяти, та й викинути значну частину власного життя на ці розповіді про науку людям, які невідомо, чи розуміють нас взагалі. Нам банально не вистачає віри у те, що у сотий раз переказуючи у художній формі людям, те, що написано у науковій літературі, яку ці люди ніколи не прочитають ми робимо щось не просто корисне, а дійсно важливе.
Ми забагато думаємо про те, скільки ми грошей втратимо чи заробимо на цьому. Ми забагато думаємо про конкретну користь для держави та суспільства. Ми намагаємося популяризацією рятувати наукові установи та просвічувати конкретних політичних діячів, щоб вони ось так узяли, та й урятували нас.
Але за усім цим втрачається головне. Розмова про науку - це не засіб, а мета. Популяризація науки - це круто саме по собі, а не тому, що від неї не закриваються інститути, з'являються нові технології, чи підвищується обороноздатність держави. Просто ти живеш цим і усе інше або саме по собі влаштовується, або стає просто неважливим.